Журналіст: Вітаю, Володимир Вікторович. Рада бачити вас у гарному настрої. Кінооператор, лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України і цей ще не весь перелік ваших досягнень. Розкажіть нам, як ви стали кінооператором? На якому етапі життя ви обрали цей шлях, цю професію?
В.В.: На шкільному етапі. Батьки купили фотоапарат, десь у 3 класі. Ми з сусідом ходили і фотографували все, що бачили. Його старша сестра вступила у МДУ(МГУ) і одного разу привезла фотографії. А ми таких зроду не бачили. По-перше, зовсім інша якість, по-друге, розмір. Ми друкували 6х9, а тут формат А4. Ну і почалось…
Журналіст: Ваше дитинство пройшло на Сумщині. Чим воно вам запам'яталося?
В.В.: Ви знаєте, я народився на Сумщині, але мешкав зовсім не там. До 6 років я жив в Удмуртії – це радянська автономна республіка, біля Уралу. А чому так? Тому що батьки були евакуйовані з заводом «Арсенал» підчас війни на схід. Ще 2 роки жили у Москві, а тоді вже батько переїхав, по розподілу, в Черкаси.
Журналіст: Ось це так несподіванка. Після закінчення Всесоюзного державного інституту кінематографії, 1974 року, ви стали оператором "Укркінохроніки". Зараз працюєте там, чи повністю віддалися праці у КНУКіМ?
В.В.: Вже давно я там не працюю. Я повністю присвятив себе університету.
Журналіст: Ваша колекція фільмів перекотила за сотню. Чи є з-поміж них робота, якою ви найбільше пишаєтеся? Так би мовити, фільм-візитка?
В.В.: Інколи закінчуються візитки, ти замовляєш нові і змінюєш дизайн. От так і з фільмами. Але, мабуть, це кінокартина Сергія Буковського«Сон». Чому? Як сказав мій товариш із кінохроніки Олександр Іванович Коваль: « У цьому фільмі, оператор став ідеологом» . Сценарій був на кшталт : Ой, Дніпро, Дніпро і про все Дніпро – тобто глобальна тема. А ми все зняли на Канівщині і тут знайшли глобальні проблеми. Ось це мені подобається, що ми в малому знайшли велике, величне.
Журналіст: Це ж не абияка праця! Чому б ви хотіли навчити своїх студентів?
В.В.: Багато чому. По-перше, навчити їх розумітися на мистецтві, по-друге, виховати у них добрий смак, а по-третє, зробити з них гарних фотографів.
Журналіст: Так-так, це потрібно. Ви на собі відчули всі труднощі кінематографічної праці. Що у роботі кінооператора найважче?
В.В.: Найважче? Втілити те, що ти задумав. Ніякі фізичні навантаження не зрівняються з втіленням міркувань в реальність. Я вважаю, що якщо ти хоча б 50% втілив з усього, що надумав, то це здорово!
Журналіст: Що ви відчули, коли отримали звання «Заслужений діяч мистецтв України»?
В.В.: Я дуже критично до себе ставився. Тому, коли отримав цю нагороду, видихнув з полегшенням. Відчув, що заслужив!
Журналіст: Професійна ноша оператора і фотографа співзвучна. Вони повинні мислити зображенням і знаходити правильний момент, ракурс. А ви, Володимир Вікторович, художній керівник курсу кафедри фотомистецтва. Як гадаєте, якими рисами повинен володіти істинний фотохудожник?
В.В.: Мати гарний слух.
Журналіст: Слух?! А чому не смак, а слух?
В.В.: Чому? Тому що людина, яка слухає... Наведу цитату Лесі Українки: «Стояла я і слухала весну…». Для того,щоб зрозуміти, що ти бачиш потрібно його спочатку вислухати. Це стосується не тільки людини, а й пейзажу, натюрморту і всього, що тебе оточує. Якщо ти зрозумієш, що ти бачиш, то зможеш це втілити, влучно передати внутрішню суть.
Журналіст: Тобто зможеш віднайти потаємне. Повинна була б на цьому завершити, але… Я КВВ і ви КВВ. Правда ж цікавий збіг?
В.В.: Дійсно, згоден. А ви знаєте, як розшифровується ця абревіатура ?
Журналіст: Кожен трактує по-своєму. А що вона означає для вас?
В.В.: Колись, в СРСР, був коньяк – КВВК.
Журналіст: І на цій чудовій ноті ми завершимо інтерв’ю. Дякую, Володимир Вікторович, що приділили час. Безмежно вдячна, зичу усього вам найкращого.
В.В.: Дякую і вам також. На все добре.
Автор: Каліновська Вікторія