Інститут кіно і телебачення

#Бесіда_з_зіркою, гордістю університету культури!

"Людина сама по собі може бути великою цінністю", - каже Вона. Відверта, щира, цілеспрямована. Знайомтесь: гордість Університету культури, зіркова випускниця, талановитий викладач, ведуча телеканалу "2+2" Ольга Нємцева.

Журналіст: У вас в резюме вказано, що ви сценарист. Чи написали ви сценарій, який екранізували або ж поставили?

О.О.: Сценарист – я суто в журналістському розумінні цього слова. Звісно, кожний ведучий пише собі сценарій, от і вся сценаристика.

Журналіст: З вересня 2005 до лютого 2012 ви навчалися в Криворізькому економічному інституті Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана, спеціальність «Міжнародна економіка» на заочному відділені. Чому ж саме така спеціальність?

О.О.: Після 11 класу я не вступила на музичний факультет до нашого Педу і, щоб не втрачати час, це вже був серпень, приймали тільки на заочне відділення. Подивилася перелік всіх спеціальностей, куди закликали. Словосполучення «міжнародна економіка» мене найбільше привабило, хоча жодних схильностей до економіки, математики, точних наук я не маю. Просто, щоб не втрачати час, а закінчила, бо все в житті треба закінчувати.

Журналіст: Тобто ви займалися музикою професійно? Ви закінчили музичну школу?

О.О.: Так, музичну школу закінчила. Взагалі, сама пишу пісні.

Журналіст: Ви не задумувалися над створенням дуету з Петром Петровичем?

О.О.: Я не задумувалася. Вважаю себе ще замалою людиною, щоб йому це запропонувати.

Журналіст: Чи хочете спробувати себе в ролі співачки?

О.О.: Ну, напевно, повноцінно на 100% не зможу, але якщо буде якесь шоу на телебаченні - «Співають журналісти» - то я заспівала б в такому амплуа. І ще моя мрія потрапити на «Танці із зірками» в ролі учасниці.

Журналіст: Тоді ми покажемо це, кому потрібно. З роками змінюється наш світогляд. Що було такого, щоб ви, дійсно, могли сказати: «Так, ось це мені дало поштовх»?

О.О.: Можна сказати, що бувають глобальні та мікро зміни. І якщо брати глобальні - це коли я почала навчатися тут, в університеті, в мене відбулася повна лоботомія, такі мутації, які повністю змінили моє життя. Я почала інакше відноситися до людей. Вони діляться не тільки на добрих і злих, а в основному на цікавих і не цікавих. Взагалі, це те, чого підсвідомо прагнула, будучи ще школяркою, але через те, що місто в якому я зростала було не таке, де люди мали  великі амбіції, це було важко. Адже потайки я хотіла бути оригінальною, якось відрізнятися, бути цікавою, бути в чомусь епатажною, але, можливо, через те,що моє середовище було інакше, я не могла це все якось окреслити, визначити. Потім, після того як я приїхала сюди, я побачила викладачів, зовсім інших людей, інший темп, іншу культуру, інші звички – це все настільки мене перевернуло - ось це був перший такий злам. Інший етап почався буквально два роки тому: я переглянула питання особистого життя. Я зрозуміла, що це величезний міф те, що людині обов’язково потрібна пара. І в нас є комплекс меншовартості, якщо ти не маєш пару, то ти якийсь неповноцінний. І більшу частину свого життя я з цим жила: потрібно, щоб хтось був, а зараз абсолютно інша в мене парадигма, і дуже важко пояснювати це, коли ти самодостатній, але все одно я хоч якийсь час поживу з усвідомленням того, що мені й так добре. Хоча я дуже люблю чоловіків – це сильна частина людства, вони помічники, вони поступаються місцями в поїздах, вони віддають нам нижні полички в потягах, вони ремонтують нам техніку, вони відкривають машину,коли ти забуваєш там всередині ключі. Вони молодці, я дуже обожнюю їх. У мене з ними прекрасні стосунки, але зараз вважаю, що людина сама по собі є великою цінністю. Жінка, взагалі, самодостатня і може бути повноцінною наодинці з собою. Щодо мікро-моментів: мій улюблений фільм «Віднесені вітром», він сколихнув мою свідомість ще в дитинстві, тому що я не розуміла : «Як це сумувати за дитиною?» Коли сімейна пара втрачала дитину, в мене виникало відчуття: «Сумно - це коли бабуся померла. Коли мати, не дай Боже, померла. Чого сумувати, коли дитина померла? Ну нову родите, що це проблема?». Це був перший фільм, де так яскраво зображена історія, коли втратили дитину. Я тоді ридала, вперше зрозуміла, що це теж жалоба, коли вмирає дитина». Щодо вистав: «Лев і левиця», я пам’ятаю, ми ходили з мамою. Там в головній ролі грав Богдан Ступка. Ця вистава справила неймовірне враження – весь зал просто ридав. Це був такий собі катарсис. Я навіть не знаю з чим це порівняти. Це не інформаційна вистава, це те, що повністю змінює твій стан. Ти виходиш абсолютно в інших відчуттях.

Журналіст: Під час того, як ви проходили практику на каналі в якості журналіста чи траплялися з вами якісь казуси?

О.О.: Казусів було багато. Пам’ятаю влітку я проходила практику. Взагалі, на всі практики я влаштовувалася сама. Я ніколи не просила , щоб за мене домовлялися,натомість приходила на канал,просила вахтерів познайомити мене з керівництвом. Телефонували комусь казали, що тут якась навіжена з університету культури і хоче влаштуватися на практику. Мене завжди приймали, я потрапляла в кабінет до потрібних людей. Сідала перед ними і казала, що я нічия протеже, в мене немає направлення, просто візьміть мене, будь ласка. Я буду хорошою помічницею. Мене завжди брали. Пам’ятаю, як проходила практику на телеканалі «Київ», сама собі влаштувала трудове літо. Ця практика запам’яталася тим, що я побачила, що це за народ «оператори». Якось так склалося, що саме на тому каналі всі вади, які зібралися в людей були в операторів. І тоді в мене з’явився страх перед технарями. Вони дивилися на нас ведучих, як на людей, які ставлять не такі запитання, завжди просять додаткові дублі зняти, оператор до цього не готовий і, взагалі, весь твір, сюжет, все, що в кінцевому результаті виходить - це потрібно тільки журналісту. Тоді в мене виникла фобія до людей, які працюють з журналістами. На щастя, потім у мене були інші канали і я зрозуміла, що оператор, звукорежисер та режисер, і всі інженери, зацікавлені в продукті, і навіть більше ніж журналіст. Але телеканал «Київ» і практика там запам’яталась суворими операторами, м’яко кажучи, суворими.

Журналіст: Чи бували у вас думки «здається, я йду не в тому напрямку/це не моя спеціальність»?

О.О.: Ні, ніколи не було. Я так навчена, як боєць, ми такі ніби з армії всі. «Ти зможеш , ти подолаєш». Ми знали, що у нас все вийде. Я дуже ображалася на батьків, коли закінчувалася сесія і вони такі: «Ну що? 5? Ну, клас, іншого ж не могло бути». Та могло! Ось це дуже дратувало. Мені здавалося, вони не розуміють, яких зусиль мені щось коштувало, що це не просто так і ніколи я не думала, що це не моє. Не знаю, я не згадаю того дня, щоб я задумалася, що це не моє. Моє! Я можу додатково займатися чимось в житті. Це мені не заважає, але я дуже люблю цю професію, і благословляю цей день, коли я все ж таки сюди вступила. Не з першого разу, на додатковий набір, але все ж таки вступила.

Журналіст: Знаєте, у артистів є таке поняття як «зелений концерт», коли робляться різні капості, але при цьому глядач не має побачити цього чи не було у вас такого?

О.О.: Щоб я робила чи мені?

Журналіст: І так, і так.

О.О.: В мене був перший прямий ефір і структура була така, що ранкова програма «Ранкові курасани» перебивалися новинами. Оскільки ця програма йшла 1,5 – 2 години, там було 2-а випуски новин. І ми всі були в одній студії. В одному кутку «Ранкові курасани», а в іншому мій стіл. Вони передали слово, що зараз будуть новини і лишилися в студії. Коли я вела прямий ефір, чомусь ведуча ранкових курасанів вирішила, що їй потрібно пострибати в цей момент. Вона почала стрибати на всю свою силу. І це було чутно, навіть пішло в ефір. Я не знаю чого вона стрибала від радості чи від бажання мені зашкодити. Я ніколи не робила такого. Помста - це не моє. Будь-яка нещирість, лукавство  – це не моя фішка, не мій козир. Вважаю себе людиною щирою, ніколи не ставлю оцінок з упередження, не роблю певних вчинків з упередження і ніколи не роблю нікому підлостей – це правда.

Журналіст: Зараз, оглянувшись назад, які три висновки ви можете зробити?

О.О.: Обов’язково потрібно помічати хороше. Сьогодні хтось на парі сказав: «Промені сонця торкаються усіх». Це правда. В житті будь-якої людини навіть найстражденнішої, людини-жертви. Адже у нас в суспільстві є такі, з якими постійно щось трапляється. Я вважаю, що  людина сама за це відповідає. Чим більше ми надаємо уваги хорошому, тим більше доброго стається з нами. Це наче запрошення. Ось сьогодні ти встигла на маршрутку, хоча мала не встигнути. Звелич цю подію. Це дрібниця, але ти сама повинна надати їй певного змісту. Можливо, навіть більшого чим воно в реалі. Ну та й що? А ти надай їй такого. Нехай вона буде для тебе більшою. Я кажу дякую Богу, людям і весь позитив, що трапляється в житті, його обов’язково потрібно якось зберігати. Зберігати і наділяти більшим змістом, чим воно є насправді. І те, що зараз здається на наш погляд нехорошим. Хоча, знаєте, це так відносно. Була притча така: в селі дуже заздрили одному чоловіку - він  купив собі коня. Все село почало заздрити. Всі точили зуб на нього. Потім його старший син їздив на коні, впав і зламав собі ногу – сусіди почали радіти. Потім почалася війна. Всіх хлопців покликали на війну. Син не пішов, бо нога була зламана. Ну і далі в тому ж дусі. Тобто кожна подія може бути різною і ми не знаємо добре це чи ні. Ось я не вступила до муз педу і думала, що це трагедія всього мого життя, що всі заслуги, відмінниця, красуня, комсомолка, що це все пішло під хвіст, але, слава Богу, якби я туди вступила, я б не була зараз тут. Я вважаю, що цей варіант набагато досконаліший. Так от, треба надавати великого значення своїм перемогам, випадковостям. І заплющувати на те очі, що тобі зараз здається не хорошим, просто применшувати. У нас все отут, в голові. І в Біблії є така фраза: «В кого є, тому буде дано ще. У кого ж нема, в того відніметься й те, що є». Я вважаю, що це більше про цей принцип. Люди вони є або щасливі, або ні. Вони самі це роблять. Або ти радієш всьому, що в тебе є, або ти це все перекреслюєш і згадуєш всі свої болячки. Цінувати себе, не зважаючи на обставини. Любити не за те, що ти зробив. Перфекціоністам це дуже важко. Я сама така «якщо ти чогось не зробила, то ти вже не варта».

Журналіст: Як ви боролися з хворобою відмінника?

О.О.: Та ніяк. Це не так і погано. Психологи критикують цей синдром, але я вважаю, що це добре. Все одно з синдромом відмінника частіше беруть на роботу, беруть в університет на бюджет. Це хороший синдром. Треба цінувати себе і не заморочуватися на тому чого не зробили. Не заморочуватися - це дуже важлива аксіома. Це з роками розумієш. Так от:  хороше ми возвеличуємо, на погане заплющуємо очі. Поважаємо себе і не заморочуємося.

Журналіст: Використаємо це під час сесій!

О.О.: Обов’язково треба мати авторитет і бути вдячним. Все хороше траплялося, бо я дійсно поважала своїх викладачів. Я поважаю своє керівництво. Це щиро. Мене ображало, коли деякі з викладачів казали: «Та ви вітаєте, бо в статусі підлеглих. Вам треба, щоб оцінки були». Ні, я вітала, бо я хотіла вітати цих людей. Мені було дуже приємно, бо декілька днів тому було день народження мого майстра В.І. Бирзула. Ми з ним розмовляли і він до тепер каже, що ти приходила на пари і слухала, і думала: «Що він верзе старий козел?», а насправді я ніколи так не думала. Я дуже поважала тих, хто мене навчав. Цю роботу отримала через це.

Журналіст: Якими якостями повинен володіти справжній чоловік?

О.О.: Я думала, що одні якості. Потім зустрічаєш одну людину, вона половину якостей немає, але чомусь тебе до неї тягне. Тому колись я сказала б вам, перерахувала через кому, а зараз вже сама не знаю. Колись я хотіла такого, щоб був мудрий, щоб жартував вдало, щоб і в компанії було з ним не соромно, він був такий на показ. Виставляти і пишатися: оце моє. Зараз я вже не знаю. 100% не має бути підлим і він мене має любити. Колись в 14 років заворожували чоловіки, які мене ігнорували,  а тепер я люблю тих, хто любить мене, і навіть якщо він буде любити за двох, напевно, цього вистачить.

Журналіст: Що ж, якщо не секрет поділіться з нами своїми мріями та цілями?

О.О.: «Танці з зірками». Хочу працювати далі на телебаченні. Сумую за новинами, хоча коли навчалася, вважала, що ніколи вести їх не буду. Потім працювала в новинах.

Журналіст: Дякуємо Вам за все,  творчих успіхів!

Автор: Ямбор Христина-Марія

ДЕКАНАТ:

Адреса: Київ, вул. Чигоріна, 14 (каб.25)

Режим роботи: ПН. - ПТ.: 08:30 - 17:30

Тел.: +38 (093) 741-30-55

E-mail: ikitbtv@gmail.com

              

ПРИЙМАЛЬНА КОМІСІЯ ФКіТБ:

Адреса: Київ, вул. Є.Коновальця 36 ( 3 корпус, 3 поверх, 302 ауд.)

Режим роботи: ПН. - НД.: 08:00 - 20:00

Моб.:+38 (063) 470-92-39 Володимир Петрович Данилюк

Моб.: +38 (067) 294-29-97 Олександр Ілліч Балабан

Моб.:+38 (093) 035-88-17 Катерина Сергіївна Степаненко

E-mail: abiturient@knukim.edu.ua

              

 
Карта (клацніть для збільшення)

Copyright © 2016-2023 ФКіТБ

Розробка сайту: Dmytro Romankov