Анна Євгенівна Самініна – актриса театру та кіно, майстер своєї справи, прекрасний педагог та театральний режисер. Не зважаючи на щільний графік, нам таки вдалося в перерві між виставою взяти у неї інтерв’ю.
Д: Добрий вечір, Анно Євгенівно!
АС: Добрий!
Д: Стати актрисою - це Ваш свідомий вибір чи випадковість?
АС: Це довга історія. Спочатку мріяла стати військовим до п’ятого класу, захищати Вітчизну, навіть закінчила курси стенографістки-машиністки, але потім все змінилося і я вирішила стати режисером. Я навіть написала у восьмому класі експлікацію до « Трьох мушкетерів», « Двадцять років поспіль» . Тобто я вже мріяла, що мені буде 28 і я зніму фільм. Але потім я дізналася, що на режисуру треба вступати вже з досвідом, тобто беруть більш дорослих людей. Я подумала, що потрібно мені обрати першу спеціальність. Так я вирішила бути актрисою. Завдяки моєму майстру Миколі Миколайовичу, я просто поринула у цю спеціальність, що на мить забула про мрію стати режисером. Дуже багато подій відбулися до того моменту, як я почала працювати над роботою, у центрі Л.Курбаса, яка повернула мене у першу спеціальність. Це дало змогу отримати стипендію і я поїхала до Угорщини. Там закінчила режисуру кіно і театру. Тож шлях був тернистим.
Д: Дякую, а де відчуваєте себе комфортніше: на знімальному майданчику кіно чи сцені театру?
АС: Ось у мій останній знімальний день, серіал «Будинок біля моря», коли на вулиці було 7 градусів нижче нуля, дощ, а ми знімали літо і я підхожу до свого будиночку, нібито сяє сонечко, а на ногах резинові калоші. Або на сцені, коли в тебе настрій поганий, сльози на очах, а потрібно грати комедію. Це все, може, і не комфортно, але радісно. Тому комфорт - це інше слово. А радість я отримую і на знімальному майданчику, і на сцені театру.
Д: Чого б ви ніколи не робили в житті?
АС: Навіть не знаю…
Д: Все би спробували?
АС: Знаєте, кажуть ніколи не кажи "ніколи". Просто в житті бувають ситуації, коли б я і не хотіла , але життя примусить. Заради здоров’я своїх дітей, я б зробила все!
Д: Як вважаєте , яка ваша характерна риса, фішка?
АС: Я вірю в світло. От навіть , якщо на мене наступили, вимкнули світло, закрили вікна, всі сказали, що дихати не має чим. Я вірю, що світло прийде – і воно приходить, виникає і знову я дихаю. І я намагаюся своїм студентам передати це.
Д: Чи були у Вас моменти, коли покидало натхнення , віра в себе?
АС: Так! Я стаю дорослою… я вірила людям, але не так давно відбувся переломний момент, після чого я перестала вірити людям і навіть в себе.
Згодом віра в себе повернулася, а в людей – ні!
Д: Чи проявляються у Ваших діточок вже акторські здібності, не казали ще, що будуть акторами?
АС: Проявляються, але акторами вони бути не хочуть. В мене два сина і маленька донечка, яка поки тільки танцює . Та акторські здібності можуть бути не тільки в акторській майстерності. Вони можуть проявлятися і у політиці, і в юриспруденції, і в інших галузях. Тож здібності проявляються, але трошки в іншому напрямі. Старший, наприклад, хоче бути бізнесменом, заробляти гроші, а середній - говірливий дуже. Мені здається, що такому більше потрібно в юриспруденцію чи в політику.
Д: Може майбутній президент?
АС: Можливо не президент, але радник. Він претендує не на лідерство, а на керівництво.
Д: Велике дякую за інтерв’ю!
Автор: Піголенко Ілона